Чуючі батьки та їх глухі діти

Як свідчить міжнародний досвід, переважна більшість глухих та слабочуючих дітей (до 95 %) народжується в чуючих родинах, що спричиняє ве­ликі емоційні потрясіння для батьків та величезні проблеми у налагодженні спілкування та мовного режиму в сім’ї. Загальноприйнятною є думка серед фахівців у галузі сурдопедагогіки, що, не дивлячись на сімейну структуру, етнічність чи расу, соціоекономічний статус чи стан здоров’я, всі діти мають потребу відчувати, що вони є частиною даної родини, і це відчуття повинно по­стійно підтримуватися через мову, яку дитина здатна розуміти змалечку. Ось чому саме проблеми у спілкуванні, по­ряд з наявністю та доступом до соці­альної підтримки сім’ї, в якій є дитина із втратою слуху, стабільно викликають заклопотаність у батьків, що намага­ються створити здоровий сімейний мікроклімат для дітей, які є глухими або слабочуючими. Головна проблема у тому, що у більшості випадків усна мова батьків не є зрозумілою і тому не­доступною для глухої та слабочуючої дитини настільки, щоб зробити їх пов­ноправними учасниками домашнього спілкування.

Мовний аспект завжди був стриж­нем усіх напрямів у сурдопедагогіці з стародавніх часів. Дискусії і гострі суперечки вчених та практиків сто­совно методів навчання – усного чи мануального (жестового) – ніколи не припинялися та інколи спричиняли безглузді рішення стосовно навчання глухих, як то резолюція Міланського конгресу з навчання глухих (1880), яка проголосила перевагу усного методу наджестовим. Проте від середини ми­нулого століття розпочалося відрод­ження жестових мов, започатковане дослідженнями американського вче­ного Зіокеу (Стокі), що призвело до появи і утвердження білінгвістичного підходу у навчанні та вихованні глухих дітей.

У процесі аналізу фахової літератури було виявлено дуже мало радянських і вітчизняних наукових публікацій про виховання глухих дітей дошкільного ві­ку в сім’ї, про роль і місце української жестової мови в житті глухої дитини, її родини та в чуючому середовищі.

Відсутність лінгвістичних досліджень жестової мови та її використання стала наслідком витіснення жестової мови з системи спеціальної освіти, почина­ючи з 50-х років двадцятого століття після згадування жестової мови як “не­повноцінного сурогату” Й.Сталіним у його статті “Марксизм і питання мо­вознавства”. Внаслідок цього в Україні не розроблено та не впроваджено в жодному навчальному закладі мето­дику навчального процесу з викорис­танням тотальної комунікації, білінг-вального методу та фоно-жестового мовлення, що обмежує можливості для ефективного навчання і виховання глухих та слабочуючих дітей.

Усе це знайшло відображення у по­дальшому. Так, результати досліджен­ня, в якому було опитано 325 родин з 48 спеціальних шкіл для нечуючих, свідчать, що всі чуючі батьки були шоковані та деморалізовані після вста­новлення діагнозу глухоти. Крім того, у учасників дослідження часто виникало відчуття, що вони покинуті на самоті зі своїми проблемами, і тому марнували час у пошуках, здогадках і нереальних сподіваннях у той час, коли були по­трібні негайні дії або прийняття швид­ких рішень.

Загалом, питання мови і налагод­ження ефективного спілкування з глу­хою дитиною в домашніх умовах було визнано найбільшою і найважчою про­блемою у житті родини, джерелом най­більшого стресу, який, на думку бать­ків, буде супроводжувати їх протягом усього подальшого життя.

Виокремлено основні типові події і фактори, які викликають у батьків най­більший стрес:

-процедура тестування слуху і не­обхідність повторних тестів;

-відсутність надійних джерел ін­формації про глухоту, потенціал та можливості розвитку та навчання для глухих дітей;

-низький рівень спілкування з нечуючою дитиною (це визнано батька­ми як найбільший стресоутворюючий фактор);

-фінансові труднощі та тривалі роз­луки з дітьми через навчання дітей в інтернатних дошкільних закладах, що знаходяться в інших населених пунктах.

Встановлено, що через відсутність можливості вивчення української жестової мови, більшість родин із 325 опи­таних були вимушені видумувати влас­ну систему жестового спілкування, що властиво досвіду тих країн, де також не було доступу до вивчення жесто­вої мови. Всі свої невдачі у спробах налаштувати ефективне спілкування з нечуючою дитиною у своїх родинах батьки пов’язують із своїм вкрай неза­довільним знанням жестів та слабки­ми навиками усного мовлення і дуже бідним словниковим запасом їх глухих або слабочуючих дітей: майже поло­вина дітей не розуміє простих речень українською мовою і менше третини може їх вживати без підказки.

Більшість батьків у даному дослід­женні, повністю визнаючи важливість української жестової мови для на­вчання їх дітей та для забезпечення ефективного сімейного спілкування, висловили обурення тим фактом, що в Україні немає можливості для чуючих батьків та їх нечуючих дітей опановува­ти жестову мову, окрім як переймаючи жести від глухих дітей та їх глухих бать­ків, яких також ніхто ніколи не вчив цієї мови, яка передається лише від глухих батьків до глухих дітей. Одна година вивчення жестової мови в навчально­му плані школи для нечуючих “погоди не робить”.

Більшість батьків також обурювала тенденційна пропаганда усного мето­ду спілкування і навчання для їх дітей медичними працівниками та спеціа­лістами, з якими вони спілкувалися на ранніх стадіях діагностики. Багато батьків висловили своє незадоволен­ня від спілкування з педіатрами, бо їх знання виявилися недостатніми, щоб надати чіткі рекомендації для подаль­ших дій. Батьки також висловили своє обурення пропагандою лікарями та іншими фахівцями проти спеціальних навчальних закладів, що викликало страхи і упередження та намагання віддати дитину у дошкільні масові зак­лади, з яких пізніше довелося її пере­водити у садочки для нечуючих через відставання їхніх дітей у розвитку від однолітків.

Усі батьки відзначали, недостатність інформації, допомоги та підтримки в усіх життєво важливих питаннях: від встановлення діагнозу до вибору до­шкільного закладу. Незважаючи на те, що в країні давно існує добре роз­винена мережа навчальних закладів для глухих та слабочуючих, усі батьки висловлювали занепокоєння та не­впевненість у післяшкільному житті їхніх дітей. Вони не довіряли і не роз­раховували на сторонню допомогу, бо через спілкування з іншими батьками дізнавалися про необлаштовані долі випускників та безробіття серед них.

Найчастіше батьки висловлюють побажання зменшити розрив у мовному та загальному роз­витку глухої дитини з її чуючими одно­літками, а це значно збільшить шанс для її успішної соціалізації.

Список використаної літератури

1.Фомічова Л.І. Сурдопедагогіка. Хрестоматія. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2003. – 1, 2 тт.

2.Богданова Т.Г. Сурдопсихология. – М.: Академия, 2002.

3.Головчиц Л.А. Дошкольная сурдопедагогика. – М.: ВЛАДОС, 2001.

4.Речицкая Е.Г., Пархалина Е.В. Готовность слабослышащих детей школьного возраста к обучению в школе. – М.: ВЛАДОС, 2000.

5.Сборник учебно-методических материалов по сурдопедагогической работе со взрослыми неслышащими в Украинском обществе глухих. – К., 1988.

6.Итоги деятельности Украинского общества глухих по слуховой, трудовой и социальной реабилитации неслышащих за период с 1980 по 1988 годы. – К., 1988.