Психологічна реабілітація дитини з психофізичними проблемами в сім’ї

У кожній родині об’єктивно складається пев­на, далеко не завжди усвідомлена нею система виховання, яка може бути впорядкованою, стрункою або ж хаотичною. В одних батьків вимоги, що висуваються до дитини, відповідають тому, чого очікують від неї педагоги, в інших –методика домашнього виховання суперечить принципам, що затверджуються у школі. Дитина або підліток, зіштовхуючись із протилежними вимогами, переживає ці суперечності, не може визначити своєї життєвої позиції, внаслідок чого розвиток особистості деформується.

Найпоширеніші родинні стосунки – диктат і опіка. Диктат у родині виявляється в систематич­ному стримуванні одними членами сім’ї (здебільшого дорослими) ініціативи, приниженні по­чуття власної гідності інших її членів. Іноді бать­ки виходять з того, що діти відтворюють (чимось повторюють) їхній власний розвиток і, таким чи­ном, наділяють їх тими проблемами, які вони мали в цьому віці самі.

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи з мети вихо­вання, конкретних ситуацій, у яких їм необхідно приймати педагогічні та морально виправдані рішення. Але максимальна вимогливість стар­ших повинна поєднуватися з максимальною до­вірою і повагою до дитини – в іншому випадку вимогливість перетворюється на грубий тиск, примус. Правило, сформульоване А.Макаренком, – “максимум вимогливості – максимум поваги і довіри” – є переконливою альтернативою диктатові в родинних стосунках[16].

Батьки, які віддають перевагу, з усіх видів впливу, наказу й насильству, неминуче зі­штовхуються з опором дитини, яка відповідає на тиск своїми діями – лицемірством, обманом, спа­лахами гніву, а інколи – відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зломленими й цінні якості особистості – самостійність, почуття влас­ної гідності, ініціативність, віра в себе і власні можливості. Жорстока авторитарність батьків, іг­норування інтересів і думок дитини – все це гарантія серйозних невдач становлення особистості.

Опіка в родині – це система відношень, за якої батьки, забезпечуючи своєю працею за­доволення всіх потреб дитини, оберігають її від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе.

Для більшості батьків, які мають дітей з пси­хофізичними порушеннями, характерна впевне­ність у тому, що їхні діти потребують від них постійної допомоги практично в усьому. Замість того, щоб стимулювати активність своєї дитини, батьки чинять їй перешкоди, всіляко обмежуючи активність, побоюючись, що вона може зашкодити; водночас, деяким батькам приємно усвідомлювати, наскільки вони потрібні дитині, – це підносить їх у власних очах.

По суті, диктат і опіка батьків – це явища одного плану. Відмінності у формі, а не в суті. Зрозуміло, що диктат припускає насильство, наказ, жорсткий авторитаризму опіка – турботу. Однак, результат часто той самий: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так або інакше відсторонені від розв’язання питань, що стосуються їх особисто, а тим більш – проблем родини[8].

Імпульс, який виникає  ще  в  ранньому  дитинстві – я сам – поступається місцем млявій байдужості: “нехай мама або тато це вирішать, допоможуть”. Інколи можливий “диктат знизу” – деспотизм дитини як зворотна сторона надмірної опіки. Однак опіка зовсім не обов’язково по­роджує крайні прояви деспотичної поведінки ді­тей. Якщо батьки не втрачають почуття власної гідності й уміють змусити себе поважати, цього може і не бути. В цьому випадку негативні на­слідки опіки як тактики родинного виховання обов’язково позначаться на особистості дитини. Питання про активне формування її особистості відходить на другий план. У центрі виховних дій виявляються проблеми задоволення потреб дити­ни і захисту її від труднощів. Опіка як виховна тактика, поза всяким сумнівом, шкодить вихо­ванню, тому що дитина позбавлена необхідних для становлення особистості зусиль і почуття відповідальності.

Батьки, які постійно опікуються тим, щоб жит­тєві труднощі не торкнулися дитини, покладають на себе важкий тягар дублювання всього, що має робити дитина. Вони, по суті, блокують процес серйозної підготовки своїх дітей до зустрічі з реальністю за порогом рідного дому. Діти, котрі виросли в таких умовах, виявляються найбільш непристосованими до самостійного життя, суб’єк­тивно й об’єктивно неблагополучними, неспромож­ними до особистої відповідальності[9;2].

Ця тенденція характерна для розвитку дітей з психофізичними проблемами, оскільки вони часто відмовляються від спроб самоутвердитися, не опановують нові соціальні ролі. Замість само­стійності, в них спостерігається зростання за­лежності від батьків, які стають для дитини чи не єдиним джерелом отримання соціального досвіду.

Наше вивчення ставлення сліпих підлітків до батьків підтверджує щойно сказане. Батьки за­лишаються для них найавторитетнішими особа­ми, від яких вони розраховують отримати необ­хідні для самостійного життя знання та вміння. Цими очікуваннями пронизується їхнє ставлення до батьків.

Однак прагнення дитини ствердити свою не­залежність суперечить явищу повсякденної опіки, і це стає ґрунтом, що породжує конфлікти і протест. Бунт проти надмірної опіки батька і матері своїми наслідками мало чим відрізняється від боротьби проти батьківського жорсткого диктату. Форма протесту може бути різною – від холодної чемно­сті, відсторонення і відчуження до грубого, безжа­лісного опору. Вона залежить від індивідуальних особливостей особистості дитини і характеру реакції батьків на ситуацію, що склалась.

Подібний конфлікт не виникає в сім’ях, де, не відмовляючись від контролю, без якого немож­ливе виховання людини, батьки зводять опіку до розумного мінімуму ще з раннього дитинства. Утримуючи “стратегічні висоти” родинної пе­дагогіки, батьки водночас надають дитині мак­симальну самостійність у розв’язанні проблем, тактовно втручаючись лише тоді, коли не втру­титися неможливо, а не з кожному приводу і не в кожному випадку. Якщо турбота, яка є формою певної активності батьків у системі родинних стосунків, набуває характеру призвичаювання ді­тей до відповідальності і самостійності, то вона принесе тільки користь.

Спостереження переконують, що для певної частини сімей характерна альтруїстична позиція стосовно дитини (все для дітей, нічого для себе), для інших – егоїстична. Вона трапляється рідше, інколи виявляє себе в завуальованій формі, наприклад – у насильницькому навчанні дитини грі на музичних інструментах, незалежно від її бажання. Зневага до особистості дитини свідчить про егоїзм батьків, які б високі мотиви вони собі не приписували.

Очевидно, що батьківський егоїзм, як психоло­гічна основа виховання в родині, неприпустимий, але сім’я не може також стати згуртованою лише на основі суто батьківського альтруїзму. Дитина, якій батько або мати “віддають себе без залишку”, легко призвичаюється споживати плоди такої самопожертви.

Справжньою альтернативою як егоїзму, так і альтруїзму є взаємини, коли будь-який член сім’ї (дитина або дорослий) ставиться до інших, як до себе, і до себе, як до всіх інших.

Список використаної літератури

1. З.Фрейд “Психология бессознательного”. М., 1990г.

2. Ф.Виттельс “Фрейд (его личность, учение и школа)”. М., 1991г.

3. М.Джеймс, Д.Джонгвард “Рожденные выигрывать”. М., 1991г.

4. М.Г.Ярошевский “История психологии”. М., 1976г.

5. Психология личности в социалистическом обществе. М., 1989г.

6. Р.С.Немов “Психология” 2 тома М., 1994г.

7. К.Г.Юнг “Аналитическая психология. Прошлое и настоящее”. М., 1995г.

8. Луначарский А. В. О воспитании и образовании. М., 1976. С. 354.

9. Гершунский Б. С. Философия образования для XXI века. М, 2002;

10.Каменский Я. А. Великая дидактика. Т. 1. М., 1982. С. 337.